Гавазі (Ghawazee) — танцівниці кочового народу домарі (єгипетська гілка ромів-циган), які виступали просто неба — на вулицях, перед дверима будинків, або у дворах під час святкувань. Гавазі часто танцювали під акомпанемент живої музики, яку грали чоловіки з їхньої ж спільноти, а їхній вигляд доповнювали використання хни на руках і ногах, густо підведені очі й традиційне вбрання.

Гавазі любили серед простого народу, проте серед більш релігійні та вищі верстви суспільства часто ставилися до них із осудом, вважаючи публічні виступи жінок неприйнятними і не допускали до поважних гаремів.

Однак вони могли бути запрошеними розважати чоловічі зібрання або весілля в менш формальному середовищі. Європейські мандрівники, які бачили гавазі в Каїрі, активно описували й малювали їх, і саме їхній танець у західному світі почали називати "danse du ventre" (фр. "танець живота") — термін, що згодом закріпився за східним танцем у цілому. 

Важливий внесок тут зробила Бадія Масабні, яка переосмислила та вивела роль танцівниці на новий рівень, об'єднавши західні та східні традиції в образах, рухах та музиці. Відкриті нею клуби та казино стали своєрідною школою мистецтв, хабом для багатьох артисток, які в подальшому стали зірковими танцівницями, і не в останню чергу завдяки співпраці саме з мадам Масабні. 

З 1930-х до 1950-х років розпочинається період, який сьогодні називають Золотою ерою. Саме тоді східний танець закріплюється як елемент високої сцени та активно інтегрується в єгипетське кіно. Фільми з музичними та танцювальними номерами стають надзвичайно популярними, формуючи канон естетики, костюму та музики.

Серед провідних зірок цього часу — Naima Akef, Taheyya Kariokka, Samia Gamal, Nabaweya Mustafa, Zeinat Olwi, Hager Hamdi, кожна з яких сформувала власний стиль і вплинула на подальше сприйняття танцю в усьому світі.

Чарівних Neaemet Mokhtar та Kitty Futsaki, які почали свою діяльність ще у розківт Золотої Ери, ми все ж можемо вже віднести до наступного етапу, який відокремлюють як завершальний – post-Golden Era. 

Період post-Golden Era тривав приблизно від кінця 50-х до кінця 70-х років і уособлював чергове переосмислення старих поглядів, танець стає більш сміливим, чуттєвим та технічим. Його найяскравішими представницями безсумнівно є Soheir Zaki, Fifi Abdou та Nagwa Fouad. Сухер Закі стає першою танцівницею, яка почала танцювати під класичні арабські пісні Oum Kalthoum, які до того було прийнято виключно слухати. 

Цей період також був відзначений великою експедицією розпочату хореографом Махмудом Редою та його братом Алі у 50-х роках, і яка мала на меті дослідити, записати та проаналізувати регіональні танцювальні традиції: музику, рух, одяг, соціальний контекст. Це дало йому змогу створити сценічну форму народного танцю - його інтерпретацію, доступну для масового глядача. 

Його підхід надихнув десятки виконавців, а педагоги по всьому світу вивчають його роботу як основу, без якої сьогодні вже не можливо стати самодостатнім артистом не тільки у фольклорному танці, а і в Raqs Sharki загалом. Серед його учнів ви знайдете багато відомих імен сучасності: Dina Talaat, Raqia Hassan, Yousry Sharif, Randa Kamal, Nesma, Katie Sharif, Mo Geddawi та ще багато інших.

Сьогодні, як і сто років тому, Єгипет лишається культурним центром арабського світу та головним джерело сценічної форми східного танцю – місцем народження Sharki та Baladi, де сформувалися нові сучасні стилі Shaabi та Mahraganat. 

        Проте не єдиним – слід зазначити не менш цікаві та насичені своїми традиціями та естетикою регіональні школи танцю арабського світу, які заслуговують, кожна, на окреме дослідження.

    МАГРИБ - Регіон Північної Африки до якого відносяться Марокко, Алжир, Туніс та  Лівія. Тут ви можете почути про такі танці як Кабелія, Туніський танець, Чаабі, Регада, Шикхат та інші. 

ПЕРСИДСЬКА ЗАТОКА: об’єднує країини, що оточують цю саму затоку: Іран, Ірак, Оман, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар. Танці цього регіону - Khaligi, Hajaa,  Khashaba, Kawliya, Персидський, Chobi, Bandari, Sufi та багато інших.