Вперше почувши «екзотичну» музику арабського світу, у пересічного європейця можуть виникнути цілком протилежні асоціації — від хаотичного завиванням «хору котів» до відчуття глибокого сенсу й сильних емоцій. Настільки ця музика відрізняється від західної, що любов до неї часто є «набутим смаком».
У значній частині це тому, що тут сильніший акцент на мелодію та ритм, ніж на гармонію. Звучання ніби «прослизає» між звичними півтонами: часом пропускає сходинки під час спуску або знаходить додаткові — під час підйому. Ця традиція склалася ще в давнину, коли у світі панувала саме східна, а не західна музика.
Арабській музиці також притаманні вокальна виразність і складні ритмічні візерунки. Наприклад, мава́ль (mawwāl) — традиційний і дуже популярний жанр сольного співу з повільним темпом та вільним плином; йому властиві тривалі протяжні голосні та емоційно‑тужлива манера. Зазвичай його виконують на початку пісні.
Замість мава́лю, або в поєднанні з ним, може звучати такасі́м (taqsīm) — інструментальне соло. Під час виконання музикант спирається на знання арабської системи ладів — макама́т (maqāmāt) — і імпровізує крізь різні мелодичні та емоційні можливості обраного мака́му. Такасім — дуже поширений елемент класичної арабської музики і вважається високим мистецтвом.
Важливою частиною музичної культури є та́раб (ṭarab). Це унікальне поняття, яке одночасно означає поетичний стиль, манеру виконання та інтенсивний емоційний стан, подібний до західного уявлення про екстаз. Воно стало синонімом класичної арабської пісні (хоча не кожна класична пісня — «тараб»). Ще до кінця ХХ ст. тараб не прийнято було танцювати — його вважали сферою «високих духовних матерій», не пов’язаних із тілесністю. Цю думку змінила Сухе́р Закі (Soheir Zaki): своїм вишуканим, елегантним виконанням вона підкорила серце «золотого голосу» арабського світу — Умм Кальсу́м (Umm Kulthum), легенди серед виконавиць тарабу. Тож виконання тарабу в танці — ознака високої майстерності.
Мава́ль також є складовою іншого, дуже популярного зараз стилю – шаабі (shaʿbī — «локально популярний»). Він зародився, імовірно, на межі ХІХ–ХХ ст. (у піснях Саєда Дарвіша/Sayed Darwish), коли ідея незалежності Єгипту від Британської імперії була романтичною мрією, забарвленою нестерпною тугою. У 1970–80‑х «баладний» зміст пісень було витіснено соціально актуальним темам — нерівності, бідності, політичній напрузі. І нині це один із найпопулярніших музичних і танцювальних стилів Єгипту.
В компанію до шаабі останнім часом стрімко увірвався махрагана́т (mahraganāt — «фестивалі») – зовсім новий стиль, його масштаб важко виміряти через цензуру в офіційних медіа, та він однозначно привернув увагу. Це музика молоді: яскрава, жвава, клубно‑танцювальна; сформувалася під впливом західних репу, хіп‑хопу та електронної музики. В текстах пісень можна почути не тільки вище згадані теми шаабі, а й більш сміливі описи стосунків, проблеми залежностей і нерідко — ненормативну лексику.
Паралельно з шаабі, у часи великої міграції селян до міст сформувався ще один популрний стиль – баладі (baladī — «рідна земля/батьківщина»). Його звучання значною мірою пов’язане з появою в оркестрах акордеона і ностальгією за простим сільським життям. Класичне baladi progression часто починається з таксіму акордеона; далі підключається табла (перехід до основної, ритмічної частини). Для баладі характерний ритм масму́ді (його інколи також називають «баладі»). Далі можуть лунати спів і фрагмент гри на таблі під ритм фалля́хі («селянський») — данина корінню стилю — та характерний фінал. Від повільного вступу до завершення відчутне поступове прискорення і ніби «діалог» між акордеоном і таблою.
Сучасна арабська музика йде в ногу зі світом: багато чого запозичує у західної (електрогітари, ударні) та має потужну поп‑сцену. Порівняно з класикою її звучання помітно простіше: тут ви навряд почуєте щось окрім ритму максу́м чи великого різномаїття інструментів. Але там, де сталися спрощення, прочинилися й двері для нових слухачів, які з часом відкривають глибший світ арабської музики. Серед відомих поп‑виконавців: Amr Diab, Nancy Ajram, Haifa Wehbe, Wael Kfoury, Myriam Fares, Carole Samaha, Julia Boutros, Moustafa Hagag, Ziad Bourji та багато інших.
Нині нікого не дивує почути в арабській музиці європейські скрипку, акордеон, саксофон, ба навіть фортепіано чи синтезатор. Та базу становлять інструменти, що сформувалися ще тоді, коли араби вели кочовий спосіб життя— легкі й портативні:
Це далеко не всі інструменти та стилі арабського світу. Хоча Єгипет вважається культурною та музичною «колискою» арабського світу, за його межами — не менш цікаві та різноманітні традиції.
Арабська музика — не «інша» заради інакшості, вона не протистоїть світові, а розмовляє з ним власною мовою. І з кожною новою розмовою вона відкривається глибше: від простих пісень до складних тарабів і переживань, заради яких ця музика живе.