Коли кажуть «танець живота», більшість уявляє шоу: сяючий костюм, сцена, музиканти, оплески. І це правда — класичний арабський танець завжди був для глядача, як робота ведучого чи музиканта на святі: розважити, здивувати, захопити. Але є й інший світ — тихий, теплий, домашній. Це весілля в селі, вечір на подвір’ї, коло родичів і друзів. Тут танець — не робота, а частина життя, і танцюють його для власної радості. Це фольклор — жива пам’ять рухів і ритмів, які століттями передавалися без афіш і квитків. І якщо поглянути на цю картину ближче, то центр її композиції — Єгипет. Це і колиска сценічного Raqs Sharqi, і країна, де фольклор зберігає силу живої традиції. Тут танець — не просто розвага, а частина культурної тканини життя, від святкувань до кінематографу. І саме цим стилям, народженим на берегах Нілу, ми присвятимо цю розповідь.

Ракс Шаркі (Raqs Sharqi)

Найвідоміший у світі єгипетський сценічний танець, що поєднує гнучкість тіла, точні акценти стегон, багатошарову роботу корпусу та тонку музичну інтерпретацію. Сформувався у 1920–30‑х у каїрських кабаре й отримав величезний поштовх у період розквіту єгипетського кіно 1940–1960‑х — добу, яку сьогодні називають Золотою Ерою східного танцю.

🎵 Музичні формати, з якими працює шаркі:

• Mejance (межансе) — швидке вступне попурі з контрастами темпу й настрою; задає «портрет» танцівниці та драматургію номера.

• Таксим (taqsim) — вільне інструментальне соло (скрипка, канун, най тощо), на яке відповідають плавною пластикою й диханням руху.

• Класична арабська пісня / тараб — великі пісенні форми у сценічних аранжуваннях (Умм Кульсум, Мухаммад Абдель Вахаб, Фарід аль‑Атраш); мета — передати стан естетичного піднесення (ṭarab).

• Естрадна пісня — сучасні ліричні чи драйвові хіти у танцювальних версіях; чітка куплетно‑приспівна структура.

• Oriental Modern — спеціально написані інструментальні композиції для сцени: різкі брейки, зміни метру/темпу, кульмінаційний «апофеоз».

🎭 Образ шаркі сьогодні — це або класичний bedlah (бра, пояс і спідниця; інколи пояс інтегровано в спідницю/сукню), або сукня — вечірнього крою чи з асьюту (традиційна тканина, вручну оздоблена металевими нитками). 

Баладі (Raqs al-baladi)

З арабської перекладається як «батьківщина», «рідний» чи «місцевий», що вказує на корені стилю в традиційній єгипетській культурі. Баладі сформувався на хвилі урбанізації та міграції селян до міст наприкінці XIX — на початку XX ст. Традиційно це сольний танець із «земною» пластикою; його ще називають першоджерелом сценічного Raks Sharki.

🎵 Вирішальний вплив на звучання справила поява акордеона у міських ансамблях — звідси характерний «діалог» танцівниці із музикантом у форматі питання-відповідь та близький контакт із публікою. Класичне звучання стилю баладі прогресія, має чітку структуру:·  

·   соло інструменту (такасим), переважно акордеону; 

·   короткий перехід – не ритмічна гра дарбуки; 

·   ритмічний розділ з наростанням енергії, додаються інструменти, іноді вокал;

·   характерний фінал (пауза, перебивка і фінальна точка)

🎭 Класичний образ — однотонна або смугаста довга сорочка. Фіфі Абду, «Королева баладі», популяризувала білу галабею (традиційну чоловічу сорочку).

Табла соло (Drum Solo)

Танцювальний номер, який виконується у супроводі одного чи кількох арабських барабанів - в основному дарбуки (табли), іноді з даф (рік, бубон). Також танцівниця може доповнити звучання грою на сагатах.

Традиційно сольна гра ударних була частиною ширших композицій — передусім у baladi та mejance, де короткі вставки з барабанами працювали як кульмінація або місток між розділами.

З появою звукопідсилення та студійних треків ці вставки поступово виокремилися в самостійні номери. Міжнародний фестивальний формат останніх десятиліть посилив вимоги до точності й сили виконання, тож Tabla Solo закріпилося як стандартний акцент наприкінці сольної програми.

Саіді (Raqs al-Sa'idi)

Один із найпопулярніших фольклорних танців Єгипту. У сольних програмах його часто включають як яскравий ритмічний номер. Для саіді характерні пронизливе звучання мізмару та гра з палицею (асая), хоча реквізит не є обов’язковим. Чоловіча манера вирізняється впевненою подачею і більш «домінантними» рухами, що беруть коріння у бойовому мистецтві тахтіб. Жіноча — м’якіша й грайливіша. Для обох типові пружні підскоки вниз — з акцентом на м’якому, пружному приземленні.

Гавазі (Ghawazi)

150 років тому професійні танцівниць як у Каїрі, так і в сільській місцевості. Сьогодні так називають танцівниць сільської місцевості, які досі виступають у традиційній манері. Гавазі - вуличні танцівниці. Їх відрізняє «земна» пластика: крок ніби ніколи не втрачає контакту з підлогою, пружні акценти стегон і безперервна гра на сагатах.

На весільних подвір’ях і ярмарках кінця XIX — початку XX століття їх супроводжували мізмар, рабаба та барабани. Після заборон і витіснення гавазі з великих міст пам’ять про цей танець сьогодні насамперед зберігає родина Banat Mazin з Луксора.

Шамадан (Raqs el Shamadan)

Видовищний танець із канделябром зі свічками, який танцівниця балансує на голові. Традиційно це частина весільної процесії (заффа): танцівниця веде молодят і символічно «очищує» для них шлях вогнем; у сценічних версіях шамадан зберігає цю роль провідника й оберега.

Наступні стилі, хоч і мають в основі регіональну базу й колорит, та не являються народними.  Народний танець - це танець, який виник у певному регіоні та передається з покоління в покоління і часто виконується для себе або в колі громади. Сценічний танець, призначений для глядачів, і може бути адаптованим народним танцем, або ж цілком оригінальним.  

Іскандарані (Iskandarani)

Це сценічний номер, створений і кодифікований Махмудом Редою для репертуару його фольклорної трупи, і не являється побутовим танцем містян. В основі — образ олександрійської міщанки з чорною накидкою melaya leff («накидка, що огортає»). Під міські пісні середини ХХ ст. танцівниця короткими проходками рухається сценою та грайливо прикриває накидкою плечі, збирає в руки, розмахує чи в'яже на талію як пояс. Якщо є чоловічі партії (перехожі, портові робітники), їх подають як короткі сценки‑«діалоги» без дотику.

Зар (Zaar)

Зар — жіноча ритуальна практика, покликана умиротворити або «вигнати» джинів/«злих духів». В Єгипет вона прийшла з Центральної Ефіопії та Судану й увібрала елементи популярних суфійських практик. Класичний Zaar міг тривати кілька днів і містив жертвопринесення. Через «язичницьку» природу обряд засуджували побожні мусульмани, а влада забороняла його як «відсталу» сільську традицію. Попри це, як одна з небагатьох суто жіночих практик у патріархальному суспільстві, зар зберігся, особливо на півдні країни. Для багатьох це культурно прийнятний, інколи терапевтичний спосіб вивільнити пережиті труднощі.

Під час церемонії жінки збиравшись довкола провідниці практики — шейхи — співають, плескають у долоні, розгойдуються та відкидають волосся. Поступово темп та амплітуда збільшуються та іноді викликають трансовий стан.

Сам обряд на сцені не відтворюють — лише його мотиви як образ.

Махраганат (Mahraganat)

Street‑shaabi / shaabi‑electro — найновіший міський жанр Каїра. За звучанням це суміш шаабі та електронної танцювальної музики з впливами регетону, ґрайму, репу та хіп‑хопу, із величезним використанням автотюну. Самі виконавці називають його mahraganat (буквально «велике, гучне, іноді хаотичне святкування/фестиваль»), щоб відмежуватися від традиційного shaabi. Ця музика, провокативна, з використанням ненормативної лексики — не для «сидячого» слухання, а для активної участі в танці. Вуличні перформанси mahragan (по типу групових хіп-хоп батлів) надихнули танець на вибуховий, іноді акробатичний, стиль.

Єгипетський танцювальний ландшафт — це мозаїка, у якій класика та фольклор взаємно підсвічують одне одного: сцена надихається живою традицією, а традиція знаходить нове життя на сцені. 

За межами Єгипту танці змінюються разом із містами й людьми — їхній розвиток у Магрибі, Леванті, Перській затоці й Туреччині має інші масштаби й акценти. Та це — тема окремої розмови.