Коли кажуть «танець живота», більшість уявляє шоу: сяючий костюм, сцена, музиканти, оплески. І це правда — класичний арабський танець завжди був для глядача, як робота ведучого чи музиканта на святі: розважити, здивувати, захопити. Але є й інший світ — тихий, теплий, домашній. Це весілля в селі, вечір на подвір’ї, коло родичів і друзів. Тут танець — не робота, а частина життя, і танцюють його для власної радості. Це фольклор — жива пам’ять рухів і ритмів, які століттями передавалися без афіш і квитків. І якщо поглянути на цю картину ближче, то центр її композиції — Єгипет. Це і колиска сценічного Raqs Sharqi, і країна, де фольклор зберігає силу живої традиції. Тут танець — не просто розвага, а частина культурної тканини життя, від святкувань до кінематографу. І саме цим стилям, народженим на берегах Нілу, ми присвятимо цю розповідь.
Найвідоміший у світі єгипетський сценічний танець, що поєднує гнучкість тіла, точні акценти стегон, багатошарову роботу корпусу та тонку музичну інтерпретацію. Сформувався у 1920–30‑х у каїрських кабаре й отримав величезний поштовх у період розквіту єгипетського кіно 1940–1960‑х — добу, яку сьогодні називають Золотою Ерою східного танцю.
🎵 Музичні формати, з якими працює шаркі:
Mejance (межансе) — швидке вступне попурі з контрастами темпу й настрою; задає «портрет» танцівниці та драматургію номера.
Таксим (taqsim) — вільне інструментальне соло (скрипка, канун, най тощо), на яке відповідають плавною пластикою й диханням руху.
Класична арабська пісня / тараб — великі пісенні форми у сценічних аранжуваннях (Умм Кульсум, Мухаммад Абдель Вахаб, Фарід аль‑Атраш); мета — передати стан естетичного піднесення (ṭarab).
Естрадна пісня — сучасні ліричні чи драйвові хіти у танцювальних версіях; чітка куплетно‑приспівна структура.
Oriental Modern — спеціально написані інструментальні композиції для сцени: різкі брейки, зміни метру/темпу, кульмінаційний «апофеоз».
🎭 Образ шаркі сьогодні — це або класичний bedlah (бра, пояс і спідниця; інколи пояс інтегровано в спідницю/сукню), або сукня — вечірнього крою чи з асьюту (традиційна тканина, вручну оздоблена металевими нитками).
З арабської перекладається як «батьківщина», «рідний» чи «місцевий», що вказує на корені стилю в традиційній єгипетській культурі. Баладі сформувався на хвилі урбанізації та міграції селян до міст наприкінці XIX — на початку XX ст. Традиційно це сольний танець із «земною» пластикою; його ще називають першоджерелом сценічного Raks Sharki.
🎵 Вирішальний вплив на звучання справила поява акордеона у міських ансамблях — звідси характерний «діалог» танцівниці із музикантом у форматі питання-відповідь та близький контакт із публікою. Класичне звучання стилю баладі прогресія, має чітку структуру:·
· соло інструменту (такасим), переважно акордеону;
· короткий перехід – не ритмічна гра дарбуки;
· ритмічний розділ з наростанням енергії, додаються інструменти, іноді вокал;
· характерний фінал (пауза, перебивка і фінальна точка)
🎭 Класичний образ — однотонна або смугаста довга сорочка. Фіфі Абду, «Королева баладі», популяризувала білу галабею (традиційну чоловічу сорочку).
Шаабі (з араб. «популярний серед людей») — єгипетський напрям в музиці та танцях. Сформувався в другій половині ХХ століття як міська «народна» музика, що виросла поряд з баладі. Його пісні наповнені гумором, трохи подвійним змістом і часто зачіпають гостро політичні теми. Одна з найвідоміших композицій шаабі — «Shik Shak Shok» відображає настрій та труднощі повсякденного життя бідного класу єгиптян 70-х. Танок шаабі — емоційний, насичений жестами, трохи зухвалий та іронічний; завжди у контакті з публікою і тримається на оптимістичному настрої.
Танцювальний номер, який виконується у супроводі одного чи кількох арабських барабанів - в основному дарбуки (табли), іноді з даф (рік, бубон). Також танцівниця може доповнити звучання грою на сагатах.
Традиційно сольна гра ударних була частиною ширших композицій — передусім у baladi та mejance, де короткі вставки з барабанами працювали як кульмінація або місток між розділами.
З появою звукопідсилення та студійних треків ці вставки поступово виокремилися в самостійні номери. Міжнародний фестивальний формат останніх десятиліть посилив вимоги до точності й сили виконання, тож Tabla Solo закріпилося як стандартний акцент наприкінці сольної програми.
Щоб бачити цілісну картину, розгляньмо фольклор Єгипту як регіональну мозаїку — кожен регіон має свій темп, пластику, ритми, інструменти й сценічний образ. У спрощеній карті виділимо такі зони:
Верхній Єгипет:
Саіді, Гавазі, Нубія;
Дельта Нілу:
Фалляхі, Шамадан;
Західна пустеля:
Хаггала, Сіва.
Нижній Єгипет, Суецький канал та портові міста:
Сімсімія, Бамбутея, Іскандарані;
Один із найпопулярніших фольклорних танців Єгипту. У сольних програмах його часто включають як яскравий ритмічний номер. Для саіді характерні пронизливе звучання мізмару та гра з палицею (асая), хоча реквізит не є обов’язковим. Чоловіча манера вирізняється впевненою подачею і більш «домінантними» рухами, що беруть коріння у бойовому мистецтві тахтіб. Жіноча — м’якіша й грайливіша. Для обох типові пружні підскоки вниз — з акцентом на м’якому, пружному приземленні.
150 років тому професійні танцівниць як у Каїрі, так і в сільській місцевості. Сьогодні так називають танцівниць сільської місцевості, які досі виступають у традиційній манері. Гавазі - вуличні танцівниці. Їх відрізняє «земна» пластика: крок ніби ніколи не втрачає контакту з підлогою, пружні акценти стегон і безперервна гра на сагатах.
На весільних подвір’ях і ярмарках кінця XIX — початку XX століття їх супроводжували мізмар, рабаба та барабани. Після заборон і витіснення гавазі з великих міст пам’ять про цей танець сьогодні насамперед зберігає родина Banat Mazin з Луксора.
Традиційний танець нубійського народу, що проживає на півдні Єгипту та на півночі Судану. Відрізняється поєднаням традиції африканської, середземно-морської і арабської культур. В ньому чітко проглядається вся життєрадісність і широта душі цих народів. На відміну від інших єгипетських танців, нубійські стилі уникають рухів стегон, хоча жінки можуть включати ледь помітні підйоми верхньої частини тулуба, а чоловіки та жінки можуть додавати нахили плечей.
Фалляхі (або Феллах) — народний танець Дельти Нілу, який зображує щоденну роботу фермерів, збирачів врожаю. Назва fellahi дослівно перекладається як «селянський». Він часто виконується групою чоловіків і жінок, імітуючи збирання врожаю в кошики або перенесення води в глечиках. Жіночий костюм зазвичай включає вільну, довгу сукню та хустку на голові. Іноді використовують глечики або кошики, а також палиці або мотики, як реквізит.
Видовищний танець із канделябром зі свічками, який танцівниця балансує на голові. Традиційно це частина весільної процесії (заффа): танцівниця веде молодят і символічно «очищує» для них шлях вогнем; у сценічних версіях шамадан зберігає цю роль провідника й оберега.
Бедуїнський танець Західної пустелі. Його зазвичай виконують на весіллях, родинних урочистостях і племінних зібраннях у районі Марса‑Матрух та навколишніх оаз. Родичі та гості збираються в коло, підтримуючи ритм оплесками й вигуками. Коли настрій сягає апогею, у центр виходить ḥaggala (араб. "танцівниця") — лідерка веселощів: місцева молода жінка або запрошена досвідчена танцівниця із сусідніх родів чи поселень. Її танець енергійний, з пружними підскоками вниз та виразною роботою стегон. Провідна партія за нею, та іноді один із чоловіків на кілька тактів виходить до центру для короткої ігрової відповіді без дотиків і одразу повертається до кола.
Традиційний танець, що походить з оазису Сіва в Єгипті, який розташований у Західній пустелі Єгипту. Далеко від основних туристичних маршрутів, місцеві жителі зберігають свою самобутню культуру практично без зовнішніх впливів і відрізняються від єгиптян одягом, традиціями, способом життя та говорять власною сиванською мовою.
Танець Сіва характеризується плавними, але енергійними рухами, які імітують природні явища: рух піску, вітру або тварин, що мешкають в оазисі. Він є вираженням радості та єдності, його виконують на святах, весіллях та інших важливих подіях. Танцюристи часто одягають яскраві традиційні костюми, прикрашені вишивкою та місцевими орнаментами, які підкреслюють красу та унікальність культури Сіва.
Обидва танці виросли з повсякденного життя робітників портових міст: рибалок, берегової охорони, моряків і портових службовців. Для них характерні веселий настрій та крокові візерунки та стрибки, подібні до чарлстона. Для танцю характерне звучання однойменної лютні‑ліри simsimiyya та жвава гра на ложках. Окремо виділяють Бамбуті (Bambutiyya) — човнярів‑перевізників, що курсували між гаванню та великими кораблями. Вони додали лексиці жести веслування, витягування сітей і кидок линви.
Оскільки порт — місце постійного змішування культур і традицій, усталений «національний» костюм тут склався; для сцени зазвичай стилізують робочий одяг узбережжя.
Наступні стилі, хоч і мають в основі регіональну базу й колорит, та не являються народними. Народний танець - це танець, який виник у певному регіоні та передається з покоління в покоління і часто виконується для себе або в колі громади. Сценічний танець, призначений для глядачів, і може бути адаптованим народним танцем, або ж цілком оригінальним.
Це сценічний номер, створений і кодифікований Махмудом Редою для репертуару його фольклорної трупи, і не являється побутовим танцем містян. В основі — образ олександрійської міщанки з чорною накидкою melaya leff («накидка, що огортає»). Під міські пісні середини ХХ ст. танцівниця короткими проходками рухається сценою та грайливо прикриває накидкою плечі, збирає в руки, розмахує чи в'яже на талію як пояс. Якщо є чоловічі партії (перехожі, портові робітники), їх подають як короткі сценки‑«діалоги» без дотику.
Сценічний номер, що виріс із арабо‑андалуської поетичної та музичної традиції муввашшах; у Єгипті подається як елегантна концертна мініатюра. Надійних описів давньої хореографії майже немає, тож сучасні постановки — обережна інтерпретація музичної форми та настрою, а не реконструкція «автентичного» побутового танцю.
Зар — жіноча ритуальна практика, покликана умиротворити або «вигнати» джинів/«злих духів». В Єгипет вона прийшла з Центральної Ефіопії та Судану й увібрала елементи популярних суфійських практик. Класичний Zaar міг тривати кілька днів і містив жертвопринесення. Через «язичницьку» природу обряд засуджували побожні мусульмани, а влада забороняла його як «відсталу» сільську традицію. Попри це, як одна з небагатьох суто жіночих практик у патріархальному суспільстві, зар зберігся, особливо на півдні країни. Для багатьох це культурно прийнятний, інколи терапевтичний спосіб вивільнити пережиті труднощі.
Під час церемонії жінки збиравшись довкола провідниці практики — шейхи — співають, плескають у долоні, розгойдуються та відкидають волосся. Поступово темп та амплітуда збільшуються та іноді викликають трансовий стан.
Сам обряд на сцені не відтворюють — лише його мотиви як образ.
Street‑shaabi / shaabi‑electro — найновіший міський жанр Каїра. За звучанням це суміш шаабі та електронної танцювальної музики з впливами регетону, ґрайму, репу та хіп‑хопу, із величезним використанням автотюну. Самі виконавці називають його mahraganat (буквально «велике, гучне, іноді хаотичне святкування/фестиваль»), щоб відмежуватися від традиційного shaabi. Ця музика, провокативна, з використанням ненормативної лексики — не для «сидячого» слухання, а для активної участі в танці. Вуличні перформанси mahragan (по типу групових хіп-хоп батлів) надихнули танець на вибуховий, іноді акробатичний, стиль.
Єгипетський танцювальний ландшафт — це мозаїка, у якій класика та фольклор взаємно підсвічують одне одного: сцена надихається живою традицією, а традиція знаходить нове життя на сцені.
За межами Єгипту танці змінюються разом із містами й людьми — їхній розвиток у Магрибі, Леванті, Перській затоці й Туреччині має інші масштаби й акценти. Та це — тема окремої розмови.